"Мені 37. Вперше за всі роки відчуваю : відлік життя оновлено; мене наче повернули у 1982 - коли так лячно народжуватися і починати вчитися. Дихати. Їсти . Тоді теж була паніка повністю і буквально віддатися в руки незнайомців . Нехай мами і тата . 25 лютого 1982 року я й уявлення не мала , як собі зарадити, коли не вмієш користуватися думками , бо не знаєш мови; коли навіть до повзання ( а тим більше до перших кроків ) потрібно дорости. Коли безпомічність у всьому , лише мамина посмішка інтуїтивно в порятунок . 

І зараз це саме відчуття - позаду ніби не моє життя. Ніби якась інша я його пройшла. Ніцше радив полюбити свою долю. Я свою обожнюю. Вона цікава - мов фільм . За сірі сюжети режисери не беруться. Тому я рада екстравагантності мого життя. Але. Чомусь все сьогодні починається знову. І я це бачу, як бачу вітрильник на хвилях блакитного моря. Як цукор і хлібницю на столі за сніданком, поки пишу цей не інстаграмний текст. Попереду - простір будинку, який ще не встигли омеблювати. Я ( котра з минулого ) залишила непридатні навики: знайомства , які ні до чого; мрії - до яких дійдено. 

А поки довіряюся великому світу - як 37 років тому зробила це немовлям."